Як батько, думка про сиріт торкається мого серця. Уявляти дітей без батьків засмучує. Покинуті, відкинуті, непопікловані, безбатченки, нужденні, без тотожності - це деякі слова, які приходять мені на думку, коли я думаю про сиріт.
В місійній поїздці в Одесу, Україна, я безпосередньо стикнувся з тим, що там були тисячі сиріт. Батьки кинули своїх дітей з багатьох причин. Одного вечора я зустрів купу малих дітей, і вони нюхали клей. Вони були під кайфом. Я дивувався, як вони виживають кожен день, хто піклується про їх благополуччя, а також про їхню душу? Шукаючи що поїсти і де знайти безпеку - вони щодня перебували в режимі виживання. Я подумав, коли востаннє їх обіймали та любили особисто? Коли їм приділяли час, щоб їх почути та відсвяткувати, як вони ростуть? Це враження, яке я ніколи не забуду.
Таке можливо і духовно, ми можемо набути сирітського духу. Ми втрачаємо або відірвані від своєї тотожності особистої любові; це відбувається, коли ми перестаємо приймати досконалу любов і перестаємо дозволяти Богові особисто любити нас. Як це відбувається? Нагромаджуються проблеми та деталі життя, і ми стаємо перезайнятими. Ми забуваємо про свою цінність, і голос любові стає слабким, і ми шукаємо матеріальних речей для потішання та тотожності. Ми женемось за задоволеннями і статусом, щоб задовольнити нас, але насправді це залишає нас більш порожніми, ніж раніше. Ми бачимо приклад у Книзі Об'явлень 0204, де церква в Ефесі думала, що вони все роблять правильно зовні, але всередині вони покинули місце "першої любові". Щось замінило ототожнення з любов’ю.
Сирітський дух – це жити з тотожністю, окремою від того, що Ісус любить нас Своєю досконалою любов’ю. Отримуючи особисте об’явлення Божої любові, ми входимо до місця безпеки, відпочинку та громадянства. Любов - це ХТО Бог є - це не тільки те, як Він діє. Його постійність покриває нашу непостійність і проголошує нас такими, яких можна любити.
